собою негативні наслідки та є підставою для відповідальності. У ЦПК не зазначено такі види відповідальності і положення цієї норми є відсилоч-ними. Підкреслимо, що за невиконання судового рішення може настати кримінальна, цивільно-правова та адміністративна відповідальність. Так, за ст. 382 КК передбачено кримінальну відповідальність за умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню.
  3. Слід звернути увагу на те, що ч. З не зовсім коректно викладена. Так, законодавець зазначає, що особи, які не брали участі у справі, не позбавляються можливості звернутися до суду, але не сказано до якого саме суду - першої інстанції (статті 3, 118 ЦПК), апеляційного (ст. 292 ЦПК), касаційного (ст. 324 ЦПК), з якого приводу, тобто із самостійною позовною заявою, якщо не були враховані (як зазначено у нормі) їхні права, свободи та інтереси. Якщо ж останні порушено ухваленим судовим рішенням першої інстанції, то чи обов'язковість не позбавляє їх права апеляційного та касаційного оскарження? Виходячи із букваль-ного аналізу цієї норми слід сказати про три можливих варіанти вирішення такої ситуації. Так, якщо ухвалене рішення суду зачіпає права та інтереси особи, за відсутності якої воно було постановлене, то такі особи можуть звернутися до суду апеляційної інстанції (ст. 292 ЦПК), касаційної (ст. 324 ЦПК) чи у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК).
  На думку авторів, положення ч.З з деякими стилістичними змінами було фактично перенесено зі ст. 14 ЦПК 1963 р. до ст. 14 нового ЦПК без урахування нового інституту ЦПК - заочного розгляду справи (статті 224-233 ЦПК). Тут слід розрізняти два моменти: якщо рішення було постановлене за відсутності відповідача чи кількох відповідачів у порядку ст. 224 ЦПК, то перегляд заочного