РМИ
  
  Стаття 23. Вина
  Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
  
  1. У статті 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в чинному Кримінальному кодексі України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку (ч. 2 ст. 2 КК). Крім цього, ст. 11 КК визнає злочином лише суспільна небезпечне винне діяння. Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Своє подальше закріплення це положення знайшло в ст. 23, де вперше в нашому законодавстві дане загальне визначення поняття вини і на його підставі у статтях 24 і 25 КК визначені поняття і види умисної та необережної вини. Все це свідчить про недопустимість у нашому праві об’єктивного ставлення за вину, тобто відповідальність особи за вчинене суспільне небезпечне діяння і його наслідки, без встановлення кримінально-правової вини. Отже, чинний Кодекс, на відміну від КК 1960 р., дає визначення вини, чітко окреслює її форми та види і вказує на те, що їхній конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільне небезпечного діяння. Тому констатація наявності певного психічного ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків (вини у формі умислу чи необережності) — це не тільки обов’язкова ознака суб’єктивної сторони, але і передумова кримінальної відповідальності та покарання.
  2. Вина як обов’язкова ознака будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками. Її психологічний зміст відображають