ного провадження, як уявляється, свідчить про потребу судової практики розглядати деякі цивільні справи спрощено. Інколи стверджують більш радикально: наказне провадження, суворо кажучи, не можна назвати судочинством, оскільки воно здійснюється поза рамками цивільної процесуальної форми, а лише з додержанням визначеної, встановленої законом процедури (див. «Комментарий к гражданскому
  процессуальному кодексу РСФСР». - М.: Юристъ, 2001. - С. 312).
  Це твердження є спірним хоча б тому, що само по собі є не зовсім
  послідовним і суперечливим. Встановлена законом процедура роз
  гляду справи і є, фактично, процесуальною формою. Інша спра
  ва, що така процесуальна форма відрізняється від процесуальної
  форми позовного провадження. Так, це цілком природно, оскільки
  особливими є предмети судового розгляду у цих провадженнях,
  оскільки це різні види проваджень. Предметом судового розгляду
  у позовному провадженні є спір про право цивільне, а у наказному
  провадженні явно вираженого спору нема, а є потенційний.
  2. Коментована стаття визначає, що судовий наказ є особливою
  формою судового рішення. Але відносно цього є декілька запере
  чень. По-перше, ст. 208 цього Кодексу передбачає лише дві фор
  ми судових рішень: ухвали та рішення. По-друге, судове рішення
  є підставою виконання, а судовий наказ є і підставою виконання,
  118
  
  і виконавчим документом. По-третє, після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення (частина 2 ст. 218 ЦПК), а ст. 106 ЦПК передбачає скасування судового наказу судом, що його ухвалив. Тому вважаємо, що судовий наказ є особливим правозастосовчим актом суду, яким визначені права та обов'язки суб'єктів