тина 1 коментованої статті визначає, що уповноважена особа має право на захист свого (особистого, власного) права. Це є основним проявом дії принципу диспозитивності у процесуальному законодавстві, одним із аспектів якого є положення про те, що кожна особа повинна дбати про своє право, і ніхто не зобов'язаний дбати про права інших, якщо останнє не є обов'язком в силу закону чи договору. У випадках, встановлених законом, особи можуть вжити заходів щодо захисту інтересів інших осіб. Так, відповідно до ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України справа може бути порушена за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень (частини 2, 3 ст. 154 Сімейного кодексу України), повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (ч. 1 ст, 172 СК) та ін.
  3. Предметом захисту може бути не тільки цивільне суб'єктивне право, яке
  зазнало посягання. Захищений може бути й інтерес, який не суперечить за
  гальним засадам цивільного законодавства. Інтересом, який охороняється за
  коном, є не заборонене законом і таке, що не суперечить загальним засадам
  цивільно-правового регулювання, прагнення особи щодо ефективної ре
  алізації своїх повноважень, які не визначені як суб'єктивні права. Прикладом
  може бути інтерес кредитора боржника — фізичної