а поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного права, а також звернутися до юрисдикційних органів з вимогою про захист.
  Здійснення захисту можна визначити через право (можливість) або через обов'язок і залежить від суб'єкта здійснення діяльності щодо захисту, а також волевиявлення учасника цивільного правовідношення, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке включає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначених законом (самозахист) (див. коментар до ст. 19 ЦК), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх здійснення такого захисту, якщо воно складає їх повноваження, є обов'язком.
  ЦК проводить класифікацію способів захисту залежно від суб'єкта його здійснення: судом (ст. 16 ЦК), органами державної влади, органами влади АРК (ст. 17 ЦК), органами нотаріату (ст. 18 ЦК), самостійно (ст. 19 ЦК). І вже серед судових форм захисту проводиться поділ залежно від форм захисту, хоч окремі з них можуть використовуватися не тільки у судовому порядку. Так, наприклад, у випадку захисту цивільного права в адміністративному порядку може застосовуватися така форма, як визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності нижчестоящого органу чи особи, нотаріальні органи шляхом вчинення виконавчого напису уповноважують органи виконання (державного виконавця) до примусового виконання обов'язку в натурі, відновлення становища, яке існувало до порушення та ін.
  Серед органів, які можуть вжити заходів до захисту цивільних прав, можливо визначити й інші органи та особи, які уповноважені актами цивільного законодавства на здійснення відповідних дій щодо захисту.