Л.Кучма зробив також спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів.
  У відповідь Президент запропонував взяти на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально оточити виконавчу владу. Парламенту пропонувалося сконцентрувати свою увагу на прийнятті законів, постанов і здійснювати тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачали й силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів. Крім того, пропонувалося ввести посаду віцепрезидента, який не керував би урядом, а виконував окремі доручення Президента. У такій ситуації прем’єрміністр запропонував Верховній Раді підтримати пропозицію Президента і подав у відставку.
  Дводенне обговорення цієї ситуації у Верховній Раді дало досить несподівані результати. Лише 90 чоловік, тобто п’ята частина депутатського корпусу, підтримали Президента в його бажанні взяти на себе повноту влади. Водночас 223 депутати висловилися проти відставки прем’єрміністра. Цю подію можна трактувати порізному. Якщо брати її зовнішній, видимий бік, то можна вважати, що Президент отримав поразку, зазнав невдачі. Однак були й інші думки. Деякі аналітики вважали, що Л.Кравчук, як досвідчений шахіст, зробив більш складний хід: він пожертвував своїм видимим іміджем для того, щоб: 1) послабити уряд (не продовживши йому надзвичайні повноваження); 2) скинути відповідальність за ситуацію на Верховну Раду, яка не надала йому повноважень; 3) домігся повернення йому повноважень для видання декретів. Таким чином, можна резюмувати, що Президент пожертвував легкою фігурою (враження про його поразку в голосуванні), щоб виграти три і зміцнити свою владу за рахунок послаблення уряду і певної дискредитації

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>