між законодавчою та виконавчою владами не були чітко окреслені; вони не стільки взаємодіяли, скільки боролися між собою. Ситуація дедалі більше заплутувалася відсутністю чіткої політичної лінії, обгрунтованої стратегії державотворення. Були відсутні глибокі теоретичні розробки побудови української державності, шляхів, методів, засобів її розбудови, місця й ролі різних політичних інституцій у цих процесах.
  Проведені у кінці 1992р. соціологічні опитування на запитання анкети «Хто в Україні визначає соціальнополітичний розвиток?» дали такі результати: 47% назвали мафію, 40,8% – Президента України, Кабінет Міністрів – 31%, 22% – Верховну Раду. Представників Президента на місцях реальною владою вважали 9% населення, а лише 7% були схильні бачити її в місцевих Радах. Очевидно, що влада мафії, в якій пересічний громадянин вбачав непізнану і страшну силу, значно перебільшена. Але цей показник свідчить про те, що люди вбачали в умовах кризи і погіршення життя реальну владу не в легальних структурах, а в латентних. Цьому сприяло і різке зростання злочинності.
  «Бермудським трикутником», в якому зникала реальна влада і, як чорти з торби, виникали перманентні конфлікти, стали лінії «Президент – Верховна Рада – Кабінет Міністрів». Протистояння цих основних структур державної влади згубно позначилося на політичному, соціальноекономічному становищі республіки. Замість концентрації зусиль для того, щоб витягнути «економічного воза» з багнюки», вони діяли у стилі «лебідь, рак та щука», що й призвело до відомого результату «а віз і нині там».
  Ще однією спробою посилити вертикаль виконавчої влади стало делегування Верховною Радою повноважень Кабінету Міністрів України Законом від 18 листопада 1992р. зі змінами від 19 грудня 1992 року (в частині здійснення законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науковотехнічної

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>