му права розв’язувати питання, що входили до компенсації місцевих рад. В принципі цей закон суперечив чинній Конституції і державнотериторіальній організації влади в Україні, яка була в той час.
  Інститут представників Президента суттєво змінив виконавську вертикаль влади і в цілому виправдав себе. Але знову ж відсутність Конституції і чіткої регламентації повноважень державної виконавчої влади призводили до нових масових конфліктів горизонтального типу, але вже на нижчому місцевому рівні.
  Проте на цьому боротьба за владу на місцях не закінчилась. 14 травня 1992р. та 16 березня 1993р. прийнято зміни і доповнення до закону «Про представника Президента України», де вказувалося, що голови обласних і районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Було також спрощено процедуру зняття представника Президента з ініціативи місцевої ради. Пропозиція Л.Кравчука про те, ними повинні бути представники Президента не знайшла підтримки. Таким чином, Верховній Раді у цьому досить принциповому питанні вдалося «перетягти» ковдру на себе. Радянський принцип «Вся влада Радам!» фактично продовжував діяти, і це створювало передумови для досить запеклої боротьби за владу на місцях, що гальмувало реформування суспільства, утруднювало вихід з кризи. Більше того, в умовах такого протиборства на перший план на місцях почали виходити керівникигосподарники, які зосередили в своїх руках економічну владу і прагнули до політичної. Згодом їм вдалося висунути з свого середовища двох прем’єрміністрів і Президента країни.
  Специфіка стану політичної влади України полягала, поперше, у сильній дифузії джерел влади; подруге, у розриві влади та відповідальності її носіїв за результати своєї діяльності; потретє, у зростанні непорозуміння між владними структурами та громадськістю, населенням; почетверте, у запеклій боротьбі як між горизонтальними, так і між вертикальними структурами влади.
  Принципи

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>