уалізованого політичного конфлікту.
  Проте Л.Кравчук не скористався порадою І.Плюща й пішов, як йому здавалося, першим шляхом. У лютому 1992р. він засновує Державну Думу України, на яку покладалося виконання консультативних функцій при Президенті, а сам Президент, спираючись на інтелектуальний потенціал Думи, прагнув керувати країною за допомогою своїх указів. Це означало, що Президент, який обрав найпрестижніше місце у Києві (будинок колишнього ЦК КПУ), не тільки не збирався щось віддавати Верховній Раді, а навпаки – прагнув відібрати і у неї частину повноважень, тобто зосередити в своїх руках не лише важелі виконавчої, але й законодавчої влади. Певні об’єктивні підстави для цього Л.Кравчук мав: в умовах тяжкої кризи, яка охопила українське суспільство, слід було діяти оперативно і швидко, а Верховна Рада в той час не завжди встигала реагувати адекватно, оскільки витрачала багато часу на розгляд законів на колективних засадах, а це, як відомо, процес досить довготривалий, оскільки пов’язаний з узгодженням нерідко сотень думок.
  Наступним кроком Президента до посилення вертикалі своєї влади стало запровадження у березні 1992р. посади представника Президента. Законом встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування – Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Разом з тим представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>