ставляйте державу». Таким чином, Верховна Рада в особі свого Голови недвозначно запропонувала Президентові обмежитись представницькими функціями, а реальна влада тоді автоматично переходить до Верховної Ради. Пізніше Л.Кравчук згадував: «...з Іваном Степановичем Плющем погляд у нас був один – незалежна Україна. І все було гаразд. Як тільки почали з корінного питання – організації влади, зайняли різні позиції, отут, на жаль, і почалося...». І далі: «Іван Степанович вважав, що адміністрація Президента – це щось зайве. Має бути невелика група людей, яка мусить займатися помилуваннями, нагородами, а все інше – то прерогатива Кабінету Міністрів. Іван Степанович стояв на твердій позиції, що Президент повинен бути тільки главою держави, а не главою виконавчої влади. Цю функцію має здійснювати уряд». На деякі аспекти тогочасної політичної боротьби вказує в своїх спогадах і активний діяч Верховної Ради першого скликання Лариса Скорик. Вона вважає, що «...у ролі Президента Кравчуку вдалося спокійно попрацювати тільки місяць. З січня 1992 року почалася боротьба, яку очолив Іван Степанович, використовуючи всі свої важелі серед депутатського корпусу... Першим «озвучив» антипрезидентську лінію у Верховній Раді Філенко по указці Гриньова...» Таким чином, у наявності був конфлікт інтересів, міжособистісний конфлікт, пов’язаний з боротьбою за реальну владу.
  Крім того, слід відзначити, що проти інституту Президента або обмежень його повноважень виступали й представники лівих. О.Мороз, наприклад, з цього приводу говорив таке: «Якщо говорити про верховенство Закону, то не зовсім логічно над органом, який творить закони, ставити посадову особу, яка час від часу може піддавати сумніву правомірність прийнятих законів або взагалі дискредитувати їх».
  Так, вже в перші місяці державотворення виявилися перші паростки горизонтального, тобто між суб’єктами державної влади одного рівня, та інституалізованого

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>