українського населення таке поєднання було досить логічним. Разом з тим воно відбивало еволюційність поступу українського суспільства на шляху власної трансформації, несхильність політичної еліти та найвищої посадової особи республіки в той час Леоніда Кравчука особисто до різких, «надреволюційних» кроків. Спрацьовувала певна інерція мислення, деяка обмеженість в аналізі політичної перспективи, обережність, небажання «рубати шаблею», в чому була певна логіка.
  Проте все це вступало в конфлікт з прагненням абсолютної більшості народу до забезпечення політичної, соціальної та економічної стабільності. За роки «перебудови» народ стомився від безвладдя, охлократії, беззаконня і тому закономірно прагнув зміцнення влади.
  Для уточнення характеристики політичного конфлікту 1991–1994рр. необхідно підкреслити, що в цей час в Україні перехрещувалися економічні, політичні і ціннісні конфлікти, які резюмувалися в понятті «криза». Ці форми макроконфліктів не тільки накладалися одна на одну, але й взаємно стимулювалися. У кризі знаходились не економіка, влада чи політика, а суспільство в цілому.
  В таких умовах легітимність влади загалом, основних її гілок зразу була поставлена під сумнів. Тому почався пошук найбільш прийнятних для конкретних історичних умов і менталітету українського народу форм правління. Вже в січні 1992р. відбулося закрите засідання Президії Верховної Ради з участю Президента Л.Кравчука та прем’єрміністра В.Фокіна, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішні Голова Верховної Ради І.Плющ, звертаючись до Л.Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: «Є два шляхи. Сьогодні у нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким..., – управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві...

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>