аду і за депутатські крісла, то можна було б тоді приймати рішення про дострокові вибори, і вже б давно у нас була нова Верховна Рада, новий закон і все нове... І коли б у той час обрали Верховну Раду, ми могли б прийняти і закони прогресивніші. Ми могли б обрати депутатів прогресивніших». На наш погляд, думка цілком слушна. Її реалізація допомогла б позбутися багатьох негараздів та конфліктів серед владних структур у подальші роки. Проте особисті амбіції багатьох депутатів та небажання змін чи нерозуміння ситуації взяли гору.
  Коли у липні 1991р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про заснування поста Президента держави, то малося на увазі, перш за все, зміцнити верхівку вертикалі виконавчої влади, створити ще один важіль для виходу з кризової ситуації. Проте цим актом було створено підгрунтя для подальших політичних конфліктів, перманентної боротьби різних гілок влади за її концентрацію у власних руках. Створювалась і невідповідність у політичній системі республіки між конституційними нормами, які суперечили одна одній і знову ж таки створювали підгрунтя для конфліктів.
  У Конституції УРСР 1978р. вказувалося: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після запровадження поста Президента в Конституцію було внесене доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Таким чином, у державному устрої України на першому етапі її незалежного розвитку виникло унікальне сполучення елементів парламентської республіки, президентського правління й радянської влади. Такий симбіоз в певній мірі був закономірним, він відбивав транзитний характер державної влади в Україні. В умовах переважання комуністичної більшості у Верховній Раді, достатньої життєвості на той час гасел «Вся влада Радам!», радянських рудиментів у менталітеті

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>