з переділом влади, так і з переділом власності. Ці процеси стимулювали розвал СРСР, крах КПРС, початок приватизації.
  В умовах становлення демократичних інститутів влади в Україні в якості реальних суб’єктів конфлікту на макрорівні виступають структури президентської влади, уряду (Кабінет Міністрів), Верховної Ради. Досягнення консенсусу між цими учасниками політичного процесу забезпечило й здатність цих структур використовувати владні повноваження з метою вирішення конфліктів на більш низьких рівнях суспільного життя. І, навпаки, конфліктність на верхніх поверхах влади стимулює поширення конфліктних ситуацій у сферах, які мають регулюватися урядом.
  Як свідчить історичний досвід, особливо важливе значення у створенні конфліктних ситуацій має особистісний компонент, тобто здатність конкретних політичних діячів, що займають відповідні позиції в структурах влади, загострювати, чи, навпаки, пом’якшувати стосунки своїми вчинками, діями чи висловленнями. Таким чином, усілякий конфлікт так чи інакше персоніфікований.
  Проте з самого початку діяльності Верховної Ради України першого скликання всередині неї самої виникла гостра політична конфронтація, в основі якої знаходився конфлікт цінностей між двома групами депутатів. У червні 1990р. виникла депутатська група «Народна Рада», яка об’єднала спочатку 79, а потім 125 депутатів національнодемократичної орієнтації. На перших порах її очолював І.Юхновський, а потім І.Заєць. На противагу «Народній Раді» утворилася депутатська група «За Радянську суверенну Україну», або «Група 239», яка спочатку складалася із зазначеної кількості депутатів на чолі з В.Івашком.
  В умовах, коли компартія була ще політично достатньо сильною і мала чимало важелів, які впливали на вибори, більшість у Верховній Раді здобули представники партноменклатури. Для прийняття будьякого закону достатньо було мінімум 226 голосів, тому в їх руках опинилася «машина голосування»,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>