ими. Кожен третій чоловік вмирає, не доживши до пенсійного віку. Слабкими елементами соціальної структури є 15 млн. пенсіонерів і 1,3 млн. людей, які отримують допомогу на дітей. За рівнем життя Україна знаходиться на 83 місці в світі. 28,5% громадян мали у 1998р. сукупні доходи на душу населення нижчі, ніж межа малозабезпеченості.
  Таким чином, право на життя – це не тільки юридична, але й гострополітична і соціальноекономічна проблема.
  Право на життя обмежується і злочинними посяганнями. Навіть представники влади не гарантовані від замахів на власне життя і загибелі. Гинуть від рук злочинців депутати різних рівнів, слідчі, працівники міліції, відповідальні чиновники, а також конкуренти, журналісти, свідки. Страх перед державною владою, який культивувався довгі роки радянської влади, доповнюється «децентралізованим» страхом – страхом побутовим, повсякденним. За 1999р. лише в Харківській області кількість навмисних вбивств збільшилася на 22%. Останнім часом ескалацію кримінального насильства в Україні в цілому призупинено, проте все ж ціна людського життя суттєво девальвована. В Росії серед цих злочинів проти особи вбивства складають 12–13%; щорічно здійснюється більше 30 тис. вбивств; темпи зростання цих злочинів у 90х роках складали 17%.
  З цією проблемою тісно пов’язана проблема смертної кари. Вона має досить тривалу історію. Перші спроби відміни смертної кари в Україні – Русі відносяться ще до Х століття, коли Великий князь Володимир Святославович перестав страчувати навіть «ведомих лихих людей» (у сучасній термінології особливо небезпечних злочинців), кажучи: «Боюсь гріха» , а Ярослав Мудрий у «Руській правді» не передбачав смертної кари за судовим вироком. Вищою мірою покарання був так званий «потік і пограбування». Він призначався за вбивство в розбої, конокрадство, підпалювання будинку і гумна. Покарання означало конфіскацію майна злочинця («пограбування») і вигнання його

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>