зів і вічних ворогів». Його союзником на другий тур став колишній прем’єрміністр (уже в часи президентства Л.Кучми, 1995 – 1996рр.) – Є.Марчук. Вже з кабінету в адміністрації Президента Євген Кирилович пояснив те, що відбулося. Кучма взяв на озброєння його дітище «Нову стратегію розвитку України», з ним можна співробітничати. Не з комуністами ж шукати консенсус! Ще про підтримку Леоніда Кучми заявили нещодавні суперники – націоналрадикали.
  Вихід Кучми та Симоненка на фінішну пряму був очікуваним. Схематичними стали й аргументи сторін. Діюча влада таврувала комуністів за прагнення повернути колесо історії назад. Секретар ЦК «громив режим антинародної демократії» і обіцяв скоро взагалі ліквідувати в Україні інститут президентства.
  Напередодні другого туру діючий Президент звернувся до українського народу з закликом виконати свій громадянський обов’язок і взяти участь у голосуванні, оскільки «настає вирішальний момент, що визначить шлях, яким підемо далі, курс, яким буде розвиватись Україна. Це, без перебільшення, найважливіше, справді доленосне питання». Тут з Президентом важко не погодитись, оскільки в політичному конфлікті реформатори – комуністи вирішувалась не лише доля самого президента і його оточення, але й доля країни, кожного громадянина. Треба було дати відповідь на питання, при якій владі хоче жити народ України.
  Україна повторювала російський сценарій 1996 року: обираючи між теперішнім і «червоним» минулим, проголосувала за теперішнє, – так писали російські газети. Проте українські аналітики думали інакше. В студії телеканалу «Інтер» в ніч виборів розгорілася дискусія про те, наскільки тими, що голосували за нинішню владу рухав страх пережити заново комуністичне минуле. І політологи, і соціологи зійшлись на думці: за комуністів голосували в основному ті люди, які в роки репресій не пережили особливих ні потрясінь, ні сімейних трагедій. Один з керівників виборного штабу

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>