нотворчості, зробивши законодавчий орган уразливим для критики, і чітко пояснила: не партії визначають поки що характер політичної боротьби. Мова йшла не тільки про те, хто буде спікером парламенту, але й про те, хто з вірогідних кандидатів у президенти отримає більше можливостей для публічної розкрутки на цій посаді, більше владних повноважень на період передвиборного марафону». Найбільшу кількість голосів збирали то комуніст П.Симоненко, то соціаліст О.Мороз, то представник НДП І.Плющ, то безпартійний О.Бандурка. Але всім їм не вистачило декількох голосів. Праві і правоцентристські фракції уклали союз на вибори керівництва парламенту в цей час, але через деякі суб’єктивні фактори (особисті симпатії і антипатії депутатів, їх певну фракційну недисциплінованість, інтриги) не змогли реалізувати свої задуми. Як результат, лівим вдалося переграти своїх опонентів і провести на посаду Голови Верховної Ради лідера Селянської партії України О.Ткаченка, кандидатура якого зібрала 232 голоси. Його першим заступником став комуніст А.Мартинюк, а заступником – В.Медведчук – лідер СДПУ (о). Це дало змогу пакетом вирішити питання і про голів комітетів Верховної Ради. Перипетії виборів голови парламенту показали, що фракції та їх лідери навчилися знаходити компромісні рішення, хоча і не завжди оптимальні у плані загальнодержавних інтересів.
  Перейшовши до конкретної роботи, Верховна Рада майже зразу почала переглядати свої ж рішення. Мова йшла про відміну постанови Верховної Ради від 13 травня, яка регламентувала порядок утворення парламентських фракцій. Від самого початку партійної структуризації парламенту за новим принципом (до цього депутатські групи (фракції) створювалися народними депутатами України добровільно як на основі партійної належності, так і на позапартійній основі) зазначена зміна викликала неоднозначне ставлення з боку значного числа парламентарів, особливо тих, хто особисто виграв

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>