титуційний лад України. Відповідно до нього Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він також очолював й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Органами державної влади від обласного до районного рівнів ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження і затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавалися держадміністраціям. Таким чином, з прийняттям цього Закону істотно змінювалась форма правління в республіці, оскільки змінювалась організація верховної державної влади, її центральних органів, компетенція і порядок утворення цих органів. Форма правління в Україні стала наближатися до президентської республіки, оскільки така форма характеризується, в першу чергу тим, що обраний глава держави одночасно є главою уряду, який він і сам формує.
  Прийняття цього Закону одразу ж призвело до правової колізії. Для введення його в дію вимагалася конституційна більшість голосів, тобто 2/3, а Закон був прийнятий простою більшістю. Розклад політичних сил у парламенті не давав такої перспективи. При цьому конфлікт загострювався не лише з приводу розподілу владних повноважень чи якихось кроків сторін, спрямованих на досягнення певних переваг. Окремі речники конфлікту піддавали сумніву не лише базові цінності, що їх обстоювала протилежна сторона, але й саму правомірність існування деяких ланок інституційної структури політичної системи України.
  Перш за все мова йде про неодноразові спроби ліквідації інституту президентства в Україні та радикальні зміни повноважень президента. Такі пропозиції та дії найчастіше висувалися лівим крилом Верховної Ради України, яке прагнуло повернутися до всевладдя

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>