м, що Крим колись був у її складі, так же, як і не може стверджувати про це на підставі того, що тут живе багато росіян. У Москві живе приблизно стільки ж українців, але ніхто в Україні не вимагає собі Москву. А в Тюмені, а на Кубані, а на Далекому Сході...»
  До кримської проблеми була приєднана проблема Чорноморського флоту: про його приналежність і базування. Українська сторона прагнула якомога скоріше розв’язати цю проблему, а російська – навпаки – затягувала процес, щоб мати привід для втручання у кримські справи, так як функціонування флоту тісно пов’язане з береговою інфраструктурою.
  Україна спочатку наполягала на поділі флоту 70 : 30 на свою користь, але Угодою від 17 червня 1993р. між Російською Федерацією та Україною було встановлено співвідношення 50 : 50. При цьому базування флоту на необхідний період залишалось спільним, а фінансування здійснюється у рівних частинах.
  На противагу цьому Верховна Рада Криму своєю постановою неоднозначно висловилася за збереження Чорноморського флоту «як єдиної боєздатної сили, що забезпечує захист спільних інтересів України і Росії у чорноморськосередземноморському регіоні». Фактично це означало, що Україна не матиме самостійного флоту, її суверенітет у Криму обмежується, а вплив Росії посилюється. На кораблях почали піднімати російські андріївські стяги. З вересня 1993 р. під час зустрічі в Масандрі Президент України Л.Кравчук та Президент Росії Б.Єльцин підписали протокол «Про врегулювання проблем Чорноморського флоту», де вказувалося, що Чорноморський флот з усією його інфраструктурою в Криму використовується Росією й отримує російську символіку при тому розумінні, що російська сторона буде робити розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, включаючи інфраструктуру, яка в силу попередніх домовленостей повинна була б відійти до України». За оцінкою В.Литвина ці домовленості щодо Чорноморського флоту разюче нагадали Брестський

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-328 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>