ї починається "відлік" формалізованого визнання принципу розподілу влад. Тут, проте, положення про здійснення державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову (гл. 111) співіснує з попереднім положенням іншого характеру. Суть його в тому, що повновладдя народу України реалізується як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних у Верховну та місцеві Ради (гл. II). Отже, деклараційне розуміння опосередкованого народовладдя обмежувалося лише Радами, проводило ідею їх повновладдя, не згадуючи про інші органи влади. Властива Декларації суперечливість, на жаль, своєчасно не привернула уваги науковців. Можливо, саме ця обставина частково послужила причиною того, що конституційні рішення постдеклараційного часу страждали аналогічними хибами.
  Впровадивши нові органи виконавчої та судової влади, Основний Закон зберігав первісну редакцію серцевинних положень, які визначали місце і роль Верховної Ради у державному механізмі, що суперечить принципу розподілу влади. Хоча побудова конституційних моделей Президента України та Конституційного Суду і супроводжувалася певним реконструюванням ст. 97 Основного Закону, присвяченої Верховній Раді, найважливіші формули, що містилися у частинах першій і другій названої статті, не були вилучені з її тексту і не зазнали радикальної реформи. Верховна Рада, як і раніше, визначалася як найвищий орган державної влади України, правомочний розглядати і вирішувати будьяке питання стосовно відання республіки. Іншими словами, парламент зберігав право необмеженого вторгнення у сферу діяльності кожної гілки влади, конституційно мав можливість втручатись в компетенцію органів виконавчої та судової влади.
  Нечіткість і суперечливість конституційного оформлення лінії на розподіл влад рельєфно позначені і з точки зору вирішення питань, що стосуються структури

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-53 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>