мо, що Основний Закон в первісній редакції (20 квітня 1978 р.) взагалі не закріплював спеціальної структури такого роду. Реформа головного акту УРСР, що була здійснена 29 жовтня 1989 p., позначалась введенням нової інституції — Комітету конституційного нагляду, який так і залишився на папері, оскільки Верховна Рада у своїй практичній діяльності не реалізувала норму про обрання цього Комітету (ст. 112). Замість зазначеного Комітету радикально реформованим 24 жовтня 1990 р. Основним Законом був закріплений Конституційний Суд. Але, на превеликий жаль, Верховна Рада безпідставно зволікала трансформацію даного нововведення в практику. Вона обмежилась лише запізнілими і незграбними спробами обрати Конституційний Суд, так і не вирішивши цієї проблеми, що було грубим порушенням принципу розподілу влад і проявом конституційного нігілізму зі сторони загальнодержавного представницького органу народу.
  Подальшим кроком у реконструкції державної влади стало інституціоналізування президентури. В липні 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР1.
  Окрім конституційного, було створено також законодавче забезпечення життєдіяльності нових інституцій. Прийнято закони: "Про Президента Української РСР", "Про вибори Президента Української РСР" (5 липня 1991 р.)2; "Про Конституційний Суд України" (17 червня 1992 р)3.
  Разом з тим вищезазначені новації здійснені у руслі політичного та правового сприйняття і закріплення принципу розподілу влади; уживалися і попередні положення, в основі яких — ідея повновладдя Рад. Суперечливість, недооцінка чи навіть ігнорування системного підходу, незавершеність курсу на розподіл влади вибудовувались мало не в наскрізну лінію правової регламентації.
  
  Звернемося до Декларації,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-53 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>