різних формах вимагали делегування їм частини законодавчих повноважень, притаманних Верховній Раді та закріплених за нею конституційно. При цьому виконавча влада незмінно досягала своєї мети, але позитивного ефекту це не мало. Однак її наступальність, натиск наростали. Саме ця спрямованість другої гілки влади була причиною появи антиконституційного акту, яким був Конституційний договір, укладений між Верховною Радою і Президентом.
  У контексті заперечення бікамералізму оперування Конституційним договором винятково значуще, і на це слід звернути серйозну увагу. Адже аналога згаданому актові у країнах світу немає. Конституційний договір уособлює не тільки безпрецедентне вилучення у представницького органу народу (сторони договору) закріплених за ним Основним Законом загальновизнаних світом прерогатив та наділення Президента (другої сторони) величезною компетенцією, що включає сфери всіх трьох влад. Договір містив руйнівний потенціал знекровлення парламентських інститутів не тільки на час його дії, а й на перспективу. Верхня палата Національних Зборів, за ідеєю розробників президентського проекту Основного Закону, мала бути знаряддям, що перешкоджало б укоріненню парламентаризму також в умовах нової Конституції. Зміцнілі і сформовані стійкі важелі послаблення законодавчої влади виконавчими структурами, сформована антидемократична тенденція приниження ролі Верховної Ради у механізмі держави і зростання за її рахунок інституту президента,— це передумови запровадження бікамералізму і подальше використання Сенату для посилення повноважень Президента і Кабінету Міністрів. Намічене, таким чином, реально загрожувало становленню і розвиткові українського парламентаризму, поза яким не можуть гарантуватися свободи особистості і свободи суспільства.
  Зазначимо, що ідея бікамералізму стосовно специфічних умов і конкретних

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-53 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>