ту таким чином віддзеркалюється також основними законами держав, що мають інститут президента. Незалежно від того, яким способом легитимується останній — громадянами чи представницьким органом — на першому місці відповідних розділів вибудовується конституційний статус парламенту; на другому — президента, інших інститутів виконавчої влади (ст. 1—2 Конституції США; розд. 2, 3 Конституційного Закону Австрійської Республіки 1920 р. з наступними змінами і доповненнями; розд. IV—VI Основного Закону ФРН 1949 р.; гл. І—III Конституції Італійської Республіки).
  Виняток становить Конституція Французької Республіки 1958 р. Відкинувши доктрину верховенства парламенту, що втілювалась в Конституції 1946 p., Конституція 1958 р. закріпила перевагу виконавчої влади над національним представницьким органом. Черговість відповідних розділів в тексті основного закону рельєфно віддзеркалювала концепцію де Голля, який був ідеологом і архітектором Конституції 1958 р. Перше місце вона відводить президенту (розд. II), за ним іде уряд (розд. Ill), а потім вже парламент (розд. IV).
  Вельми позитивно, що прогресивні досягнення світового конституціоналізму були втілені на початковій стадії конституційної реформи в Україні. Введення інституту президента гармонувало з демократичним досвідом світової конституційної теорії і практики. Законом УРСР від 5 липня 1991 р. про заснування поста Президента УРСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) УРСР головний акт було доповнено главою 12і — "Президент України". Вона вбудована в текст Конституції після глави 12 — "Верховна Рада України". Отже, на конституційному рівні ясно вирішувалась проблема співвідношення загальнодержавного представницького органу народу і президента, в якому первинність належала Верховній Раді.
  В цілому аналогічним чином тотожні проблеми вирішувались

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-53 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>