втілення його в життя — один із головних шляхів підвищення ролі парламенту. Адже укорінення даної концепції органу народного представництва обумовлюється тим, що інституціоналізація президента деякими
  14
  
  авторами пов'язується із запереченням трактовки парламенту як єдиного суб'єкту реалізації законодавчої функції і включенням в їх число також глави держави. Подібна інтерпретація несумісна з принципом розподілу влад, за яким законодавча функція — функція першої гілки влади. Необхідність відстоювати визначення парламенту як єдиного законодавчого органу підкреслюється тим, що протилежна позиція, на жаль,— не якась абстрація.
  Узагальнення досвіду посткомуністичного світу підтверджує, що антидемократична тенденція підвищення виконавчої влади за рахунок зниження парламентів, екстраполює таких прихильників на вигідні для себе конституційні записи, відкидаючи демократичні елементи правил основних законів. Про це переконливо свідчить конституційна реформа Казахстана, де протягом двох років було створено два основних закони. Конституція 1993 р. давала таке визначення парламенту: "Верховна Рада є єдиним законодавчим і вищим представницьким органом Республіки Казахстан" (ст. 62). Основний Закон 1995 р. вже відкидає із характеристики парламенту саме те, що він "єдиний" законодавчий орган і конституює його "вищим представницьким органом Республіки, який здійснює законодавчі функції" (ст. 48.1).
  Незважаючи на велике і принципове значення конституційного визначення українського парламенту як єдиного законодавчого органу, воно має істотний недолік. А саме визначення не має характеристики парламенту, суть якої в тому, що це також єдиний загальнодержавний представницький орган всього народу. Дане ж положення — усталене, загальновизнане положення світової конституційної теорії. Воно одержало також конституційне втілення.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-53 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>