конфедерації), особливістю якої є створення для суб’єктів господарювання сприятливого валютно-фінансового, податкового режиму, високого рівня захищеності банківської та комерційної таємниці, лояльність державного регулювання, спрощені вимоги до ліцензування. Відмінністю офшорних юрисдикцій від інших вільних економічних зон є поширення зазначеного режиму виключно на суб’єктів господарювання – нерезидентів, які не здійснюють господарської діяльності і не мають джерел доходу на її території.
  Офшорні зони використовуються підприємцями в цілях податкового планування, тобто для легального зменшення податкових платежів, а також для захисту капіталу від експропріації в політично нестабільних країнах, досить часто вони стають інструментом для різноманітних зловживань і створюють умови для скоєння фінансових злочинів, так званого “відмивання” незаконних доходів.
  Офшорні зони, залежно від виду та обсягу пільг, що надаються при реєстрації суб’єктам-нерезидентам, поділяють на три групи.
  Перша група – це країни “податкової гавані”, такі, що повністю звільняють компанії від сплати будь-яких податків, за умови, що управління компанією здійснюється за межами території реєстрації і вона не має там джерел доходу. Як правило, до реєстрації таких компаній висуваються мінімальні вимоги, вони не зобов’язуються надавати фінансову звітність і відомості про власників. Найбільш відомі країни цієї групи – це Беліз, Гібралтар, Кайманові острови, Панама.
  Повністю звільняються іноземні підприємці від сплати податків також у князівстві Ліхтенштейн, Сінгапурі та Гонконгу, хоча вони зобов’язані подавати фінансову звітність і повідомляти про зміни у складі акціонерів та директорів компаній.
  Друга група – це країни, де іноземним компаніям надаються суттєві податкові пільги і висуваються мінімальні вимоги щодо фінансової звітності. До них належать Кіпр, Уругвай,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-557 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>