тодів управління державною власністю. Певні її об`єкти недоцільно передавати в приватну власність через економічну й суспільну значущість та високий рівень прибутковості. Це з одного боку, а з другого — у держави не завжди вистачає бюджетних коштів для їх використання та розвитку. До речі, це стосується також і власності територіальних одиниць. Досвід багатьох країн з різними політичними та економічними системами, рівнем розвитку ринкових відносин свідчить про те, що одним з найбільш ефективних шляхів забезпечення кількісних та якісних показників використання об`єктів права державної та комунальної власності, які не підлягають приватизації, є залучення до фінансування та управління ними приватного капіталу на концесійній основі.
  Концесійна форма використання власності держави та територіальних одиниць відома ще з часів Стародавнього Риму. Давньоримські юристи виокремлювали особливу групи предметів, які не можуть первісно перебувати в приватній власності і не входять до звичайного приватно-правового обігу . До них належали речі, що перебували в суспільному (публічному) використанні (порти, стадіони та ін.); речі, що слугували специфічним цілям держави (казна, військове спорядження тощо) та об`єкти комерційної діяльності держави (ager publicus – публічний земельний фонд) .
  У часи Священної Римської імперії концесії існували і у формі гірничих реалій: ніхто не мав права займатися гірнічною справою, не отримавши від короля на це концесії, за яку необхідно було внести встановлену плату.
  Нині найбільшого поширення набула концесійна діяльність у Франції, у таких секторах економіки, як: водопостачання (75 % концесій), утилізація збору сміття (50% концесій), місцевий транспорт та автошляхи. Окрім Франції, концесійну систему широко використовують 120 країн світу, більшість із яких застосовує її в нафтогазовій галузі економіки

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-557 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>