льової поведінки, пов'язаної з вирішенням
   питання щодо передачі у оренду чи у власність використовуваної земельної
   ділянки. В разі невиконання цих нормативних приписів особа втрачає право
   на земельну ділянку, тобто припиняється право користування землею. Тому
   можна сказати, що у чинному земельному законодавстві закріплюється
   приницип обов'язковості здійснення права власності на землю чи права
   користування нею тими суб'єктами, які мають у постійному чи тимчасовому
   користуванні земельні ділянки. Водночас ЗК та постанова Верховної Ради
   України надають громадянам і юридичним особам можливість самостійно на
   свій розсуд обрати той чи інший титул майбутнього використання земельної
   ділянки. Органи державної влади та місцевого самоврядування не можуть
   примусити фізичних і юридичних осіб обрати лише одну з форм використання
   землі — власність чи оренду. Судова практика виходить з того, що придбання
   земельної ділянки у власність — це право, а не обов'язок громадян чи
   юридичних осіб[3]. При цьому таке право має строковий характер, обмежене
   відповідними термінами, і тому названі особи зобов'язані юридично оформити
   вперше чи переоформити заново у встановлений законом строк право
   користування земельною ділянкою.
   Порівняльний аналіз змісту норм п. 6 постанови Верховної Ради України і п.
   6 Перехідних

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-17 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>