ми останніх відповідно до їх компетенції,
   передбаченої статтями 3, 17 та 18 Земельного кодексу, повинно припиняти
   право власності народу на ці ділянки.
   Уявляється, що належність землі народу за конституційними положеннями є
   непорушною. Проте у такому разі знову виникає ситуація «первинності»
   народної земельної власності та «вторинності» приватної власності громадян
   або колективної власності підприємств на землю. При цьому стає зрозумілою
   юридична природа права на вилучення або викуп земель згідно з вимогами гл.
   4 Земельного кодексу, припинення права колективної та приватної власності
   на землю відповідно до його ст. 28, конфіскації земельних ділянок з
   додержанням вимог ст. 41 Конституції. До того ж Основний Закон не
   передбачає колективної форми власності на землю. Згідно з ч. 1 ст. 14
   Конституції вона трансформована у власність юридичних осіб, що не є
   адекватною колективній власності. Усе сказане ставить під серйозний сумнів
   як вказівку ст. З Земельного кодексу про те. що усі форми власності є
   рівноправними, так і положення ч. 4 ст. 41 Конституції про непорушність
   права приватної власності.
   Порівняльний аналіз змісту норм природноресурсових кодексів України
   свідчить про те, що в них також неоднаково розв'язані питання, пов'язані з
   належністю природних об'єктів.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-12 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>