а забезпечити захист здо¬ров'я і життя людини від небезпечного середовища проживання, незалежно від джерел походження такої загрози — прояву стихійних сил природи або неконтрольованого (слабо контрольова¬ного) техногенного впливу на стан навколишнього природного середовища і людини (умовно назвемо їх антропоохоронними та середовищеохоронними відносинами).
  Необгрунтоване заперечення реально існуючих відносин щодо забезпечення екологічної безпеки здатне гальмувати прогрес пра¬вового регулювання. Від цього тільки страждає еколого-правова наука, кодифікація законодавства, бідніє практика його застосу¬вання, а тому страждає сама людина, яка позбавлена юридичної можливості захистити суб'єктивне право на екологічну безпеку. Ця суб'єктивна можливість громадян України вперше в історії еколо-го-правового регулювання була передбачена Законом України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного сере¬довища» (ст. 9). Конституція України конкретизувала її, визнавши право громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування шкоди, завданої порушеннями цього права (ст. 50).
  В еколого-правовій літературі обгрунтовано абсолютність права громадян на екологічну безпеку' та визначено механізм його ре¬алізації в системі відносин у сфері забезпечення екологічної безпеки2.
  За умов підвищеного екологічного ризику, загострення еко¬логічної ситуації і розширення можливостей настання екологічної небезпеки для людини і середовища її існування, фетишизована концепція «права навколишнього природного середовища», оче¬видно, втрачає гуманістичний зміст, стає все більше абсурдною те¬оретичною догмою, враховуючи, що примат «навколишнього сере¬довища» поза людиною позбавлений свого життєвого значення.
  У цьому полягає обмеженість концепції права навколишнього середовища, яка виключає із сфери правового

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-721 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>