ідків природної стихії (ураганів, пожеж, землетрусів, повеней тощо) або техногенних аварій та катастроф;
  б) проведення дезактивації, нейтралізації забруднених (зараже¬них) територій (ділянок), відновлення їх якісного і безпечного стану;
  в) відселення населення, яке проживає в екологічно небезпеч¬них регіонах, на нове місце проживання та забезпечення їх належ¬ним небезпечним майном;
  г) здійснення наукових спостережень і досліджень екологічно
  небезпечних територій;
  д) здійснення інвентаризації, класифікації екологічно небезпеч¬них територій залежно від рівня екологічної шкоди;
  е) встановлення і оголошення спеціального режиму екологічно
  небезпечних територій;
  є) запровадження пільг та забезпечення соціального і правово¬го захисту осіб, що постраждали від наслідків прояву екологічної
  небезпеки;
  ж) встановлення особливого порядку управління на екологічно
  небезпечних територіях;
  з) притягнення до відповідальності осіб, які, здійснюючи еко¬логічно небезпечні види діяльності, створюють загрозу для життя і здоров'я населення та середовища їх проживання, не забезпечують встановлений режим екологічної безпеки.
  Можна, звичайно, дивуватися з того, що такі відносини хоча і мали місце протягом тривалої історії розвитку екологічного зако¬нодавства, однак залишалися поза межами правового оформлення або ж опосередковувалися правом фрагментарне.
  У цьому аспекті можна навести безліч причин і доказів, які, зрозуміло, не вирішують існуючих проблем. Скоріше навпаки, млявість нашої екологічної правосвідомості, живучість багатьох за¬старілих штампів і стереотипів, вузький прагматизм наукових досліджень та багато інших юридичних догм не дають можливості об'єктивно проаналізувати структуру і склад всієї гами екологічних правовідносин, зокрема їх складову частину щодо забезпечення екологічної безпеки, в яких реально

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-721 * збірник літератури №69 * >>>далее>>>