роджувати різні наслідки у майбутньому, можуть торкатися вельми делікатних питань: від матеріальних обтяжень і військових обов'язків до обмеження суверенітету держави. Згадаймо, які гострі дискусії виникають не лише у парламентах, а і серед населення при обговоренні питання про ратифікацію деяких міжнародних договорів.
  Положення частини 1 ст. 9 Конституції України має важливе значення не лише для нормотворчості, але і для практики застосування норм права. Функціональне призначення положення "міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства" виявляється у визнанні поширення дії міжнародноправової норми, яка ратифікована, визнана державою у сфері внутрішньодержавної діяльності і юрисдикції, у приписі застосовувати ці норми судами, іншими органами держави, суб'єктами господарювання, посадовими
  
  особами, громадянами (індивідами). Таким чином, суд, наприклад, при вирішенні питання, неурегульованого нормою національного права, може своє рішення обгрунтувати нормою, яка міститься у ратифікованому міжнародному договорі. І такий міжнародний договір має відповідати Конституції України як будьякий національний нормативний акт.
  Висновок про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість, дає Конституційний Суд України (єдиний орган конституційної юрисдикції), за зверненням Президента або Кабінету Міністрів.
  Основний Закон України передбачає можливість укладення договорів, що суперечать йому, але ратифікація такого договору можлива лише після внесення змін до самої Конституції, тобто укладенню такого міжнародного договору передує складна і відповідальна процедура, встановлена розділом 3

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-37 * збірник літератури №68 * >>>далее>>>