оже скористатися запереченням проти позову, якщо його право потребує судового підтвердження. В даному випадку обов'язково має бути пред'явлено зустрічний позов .
   Слід визнати більш переконливою другу точку зору. Якщо відповідач не тільки заперечує проти позову, а й заявляє самостійну вимогу до позивача, ці вимоги для судового підтвердження мають бути висловлені лише в формі зустрічного позову.
   Вказані міркування підтверджуються і практичними. Без пред'явлення зустрічного позову суд не вправі присуджувати первісного позивача до цілком певних дій по відношенню до відповідача, а може лише відмовити первісному позивача в позові. Не можна не звернути уваги і на те, що при запереченні проти позову позивач прагне (і повинен) довести правомірність своїх вимог. При пред'явленні ж зустрічного позову він має захищатися проти заявленої вимоги. Якщо ми не враховуватимемо наслідків заперечення проти позову (відмова позивачу в позові) і зустрічного позову (присудження позивача до цілком певних дія) ми зазда легідь ставитимемо позивача у явно невигідне для нього процесуальне становище. Щоправда, до деякої міри можна б погодитися з думкою, яка критикується, коли б автори робити обмовку про те, що заперечення проти позову може виключити пред’явлення зустрічного позову, якщо вимога відповідача буде не про присудження або перетворення, а лише про визнання.
   Погоджуючись з думкою про те, що як заперечення проти позову, так і зустрічний позов спрямовані проти позов) первісного, слід все ж провадити між цими засобами захисту у прав відповідача певні відмінності. При запереченні проти позову найвигідніші наслідки для позивача можуть полягати лише у відмові йому в позові. Присуджувати з нього якихось дія на користь відповідача суд не вправі. При зустрічному ж позові відповідача не задовольняє лише відмова в позові позивачу. У нього є своя

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-121 * збірник літератури №5 * >>>далее>>>