чи працівників від виконання своїх трудових обов'язків для вирішення індивідуального трудового спору (Герасимова Е. Забастовка как средство защиты трудовых прав граждан // Право и экономика. - 1999. - №3. - С. 53). В останні роки широке поширення набула практика відмови працівників від виконання своїх посадових обов'язків у разі невиплати заробітної плати. Працівники в індивідуальному порядку чи колективно або відмовляються виходити на роботу і залишаються вдома, або, перебуваючи на роботі, не виконують свої обов'язки. І хоча формулювання "ті, хто працює, має право на страйк...", що міститься у ст. 44 Конституції України, застосовується до колективних трудових спорів, видається правильною точка зору про можливість його реалізації не тільки колективно, а й індивідуально. У ряді країн Заходу також піддається критиці традиційне трактування права на страйк як суто колективного права, що реалізується профспілками, трудовими колективами. Висувається нове розуміння права на страйк як індивідуального права кожного працівника самому вирішувати питання про відмову від надання трудових послуг.
   На Заході визнання права на страйк і допущення страйків у певних юридичне фіксованих рамках є необхідними умовами нормального функціонування суспільства. У цей час право на страйк закріплено майже в усіх промислове розвинених країнах з ринковою економікою. Воно або закріплено в Конституції (наприклад, Франція, Іспанія, Швеція), або виводиться з конституційного права на асоціацію (наприклад, ФРН, Канада, Швейцарія), або спеціально закріплено у законодавстві (США, Нова Зеландія), або спирається на загальні принципи права, зокрема на принцип "дозволено те, що не заборонено" (Фінляндія, Норвегія), або засновано на міжнародному акті (Нідерланди) (Киселев Й.Я. Цит. раб. - С. 156). Поряд із закріпленням права на страйк передбачаються також умови, що обмежують і забороняють страйки та спрямовані проти

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-590 * збірник літератури №5 * >>>далее>>>