і мусульманського права виділяють дві групи взаємозалежних норм:
   1) юридичні розпорядження Корану і суни - збірник юридичне значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку пророка Магомета;
   2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел - одностайної думки найавторитетніших правознавців («іджма»), умовиводи за аналогією («кияс»). Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.
   Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусульманського права.
   1. Коран (араб. - «читання») - священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.
   2. Суна - свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-731 * збірник літератури №5 * >>>далее>>>