она не в змозі нормально існувати і розвиватися;
   2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права,
   3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;
   4) можливості що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства - рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;
   5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.
   Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:
   • тоталітарний режим - загроза миру, а демократія забезпечує безпечну зовнішню політику;
   • масові порушення прав людини державами (геноцид, апартеїд) можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;
   • загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-731 * збірник літератури №5 * >>>далее>>>