у ЗК України 1991 р. прямої вказівки на можливість поділу земельної ділянки, І. Жилінкова цілком справедливо вважала, що земельна ділянка як об'єкт права спільної сумісної власності може стати також об'єктом майнового спору відповідно до ст. 105 ЗК України 1991 р., згідно з якою спори між громадянами, яким земельна ділянка належить на праві спільної власності, про порядок користування і розпорядження земельною ділянкою вирішуються судом. Але все ж таки не можна визнати достатнім правове врегулювання ЗК 1991 р. порядку поділу майна, адже в ньому взагалі відсутня пряма норма про поділ земельної ділянки, яка є спільною власністю подружжя. Більше того, навіть передбачена в ст. 16 ЗК 1991 р. норма, якою передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі "одержання частки землі у спільному майні подружжя", не вирішувала цієї проблеми. І. Жилінкова визнала наведене положення неточним, оскільки земельна ділянка, набута в період шлюбу і оформлена на ім'я одного з подружжя, є їх спільною власністю, а після поділу спільного майна і виділу частки кожному з них відбувається лише трансформація режиму спільної сумісної власності подружжя у спільну часткову або у приватну власність кожного з них2. Перелік вад наведеної норми можна продовжити. Так, вона сформульована юридичне некоректно, оскільки мова має йти про одержання частки у праві власності на земельну ділянку, яка є спільною сумісною (спільною частковою, якщо це було передбачено шлюбним контрактом) власністю подружжя.
   У новому ЗК України, прийнятому Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р., вище перелічених недоліків певною мірою вдалося уникнути. Так, відповідно до пунктів 4, 5 ст. 89 нового ЗК України "співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-363 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>