и напоями чи наркотичними речовинами, безпідставне ухилення від праці тощо. Звичайно, позиція автора є правильною в частині тих підстав, які закріплені в російському сімейному законодавстві. Однак не можна беззастережно погодитись з підтримкою української судової практики, яка йшла інколи шляхом російських судів, хоч і не мала для цього достатнього законодавчого підґрунтя. Думається, що майбутня судова практика застосування положень ст. 70 СК дозволить юридичній науці сформулювати конкретні пропозиції щодо їх вдосконалення.
   На поділ спільного майна може вплинути також роздільне проживання чоловіка і дружини у зв'язку з небажанням зберегти шлюбні стосунки. Так, згідно зі ст. 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Ця норма була введена до КпШС України Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 січня 1991 р. "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР з питань, що стосуються жінок, сім'ї та дитинства". До цього моменту така норма була закріплена лише в КпШС Казахської РСР. У новому СК України наведена норма ст. 28 КпШС України також знайшла своє підтвердження. Так, відповідно до п. 6 ст. 57 СК суд може визнати особистою приватною власністю дружини (чоловіка) майно, набуте нею (ним) за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Не піддається сумніву доцільність цієї норми в юридичній літературі.
   На наш погляд, положення про те, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них, має вразливі місця. Насамперед воно суперечить основоположному принципу майнових

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-363 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>