кового нотаріального посвідчення, - згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна зробити висновок про те, що законодавець у наведеній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення. Однак, встановивши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним із подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які стали б підставою для висновку, щоб не вважати, що той із подружжя, хто є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ані в юридичній літературі, ані в судовій практиці. Тому воно заслуговує на увагу в нашому дослідженні.
   Як правило, кожен з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми особами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода презюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між подружжям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встановлювати наявність такої згоди того з подружжя, хто не є учасником угоди. Така вимога могла б лише ускладнювати цивільний оборот за участю фізичних осіб, що перебувають у шлюбі. У будь-якому разі в судовій практиці постає питання про правові наслідки укладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можливість визнання її недійсною.
   Так, в ухвалі судової колегії в цивільних справах Верховного Суду

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-363 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>