няється від останнього лише своїм статусом. Є. Ерліх зауважує, що «неправильно думати, що правові приписи ґрунтуються винятково на правових нормах. Моральність, релігія, звичаї, пристойності, такт, так само, як і хороший тон і мода, регулюють не лише позаправові відносини; вони на кожному кроці проникають у сферу права. Жодний з правових союзів не може ґрунтуватися лише на правових нормах, останні мусять бути підкріплені позаправовими нормами».
   «Живе право» не збігається з «правом книг», тому воно не може бути піддане кодифікації, оскільки «бажання все право якогось часу або народу укласти в параграфи законодавчого укладення взагалі так само розумно, як бажати потік помістити в ставок: те, що з цього вийде, більше не буде потоком, а лише мертвою водою, багато чого з нього і зовсім не поміститься там». Непотрібність і безнадійність кодифікації «позадержавного права» пов'язана насамперед із сферою дії кодексів, оскільки ця сфера «так віддалена від дійсності, що правові відносини, з якими вони (кодекси) повинні мати справу, так незрівнянно багатші, різноманітніші, мінливіші, що вже одна думка вичерпати їх в одному кодексі була б дивовижною».
   Право здатне проявлятися у двох порядках: один порядок містить норми, які є результатом розв'язання суперечок (норми рішень), другий - це норми, за якими здійснюється повсякденне життя (організаційні норми, або суспільне право), яке виражається через суспільні сили, Заперечуючи поняття права, яке встановилося в традиційній юриспруденції, Є. Ерліх намагається розширити поняття права, адже дійсність права динамічна, вона перебуває у постійному русі і є результатом взаємодії всіх норм суспільного життя. Суспільне право він називає «живим правопорядком», який панує в житті, але не закріплюється в правових положеннях. «Живий правопорядок», викристалізовуючися в процесі суспільного життя,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-302 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>