ипу, то деякі з цих відмінностей неминуче матимуть злочинний характер». Говорячи про корисну роль злочинів в еволюції, він посилається на дуже нетиповий випадок осуду Сократа. З погляду афінських законів, Сократ був злочинцем, але його злочин був корисним не лише для людства, але й для його батьківщини.
   Таким чином, злочинність, згідно з Дюркгеймом, - не патологія, не соціальна хвороба і зло, а соціальне потрібне, корисне явище, «фактор суспільного здоров'я», складова частина будь-якого здорового суспільства.
   Умови, з якими пов'язаний злочин, потрібні для нормального розвитку суспільства, «нормальної еволюції моралі і права». Злочинність набуває «ненормальної форми», коли, наприклад, вона «досягає надмірного росту». До соціальної патології належать і ті випадки, коли злочинність знижується нижче звичайного, тобто нормального, рівня, оскільки «цей удаваний прогрес пов'язаний з якимось соціальним розладом».
   Трактування Дюркгеймом злочинності та інших форм порушення соціальних норм як нормальних соціальних явищ і необхідних факторів еволюції права, моральності й суспільства в цілому уявляється дуже спірним. Неминучість і поширеність правопорушень та інших антисоціальних явищ зовсім не означають їхньої соціальної нормальності, корисності та необхідності. Правова оцінка розповсюджених у суспільстві негативних явищ у якості нормальних девальвує сам зміст соціальної норми і знецінює значення соціальної регуляції.
   Ця проблематика набуває в наш час особливої актуальності, у зв'язку з посилюваною в християнських країнах з ліберально-демократичними режимами тенденцією до соціальної легітимації, а нерідко й офіційної легалізації різних форм поведінки, що відхиляється від норми (вживання наркотиків, сексуальні стосунки між особами однієї статі, одностатеві родини, квазірелігійні секти тоталітарної користі і т. ін.). Такі вчинки

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-302 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>