ртвою - саму себе. Провокацію важко розпізнати, оскільки її маскують, ховають за такими підкупаючими жертву феноменами, як співчуття, співпереживання, дружба, слабкість, або, навпаки, акціями агресії, глибоких емоційних «переживань», які обумовлюють активну реакцію жертви. У провокації, як складній формі прихованих у своїй сутності відносин, візуальним рано чи пізно стає зрадництво того, хто провокує, коли останній знав і бажав, щоб настали негативні наслідки для жертви. Щодо того, хто потерпів, - це зрада, спочатку таємна, потім неочікувана, часто з боку особи, якій довіряєш. Можна виокремити закони провокації у конфлікті:
   а) це завжди виклик (у вигляді психологічного тиску, образливої оцінки);
   б) він повинен насторожувати (оскільки відносини сприймаються потенційною жертвою безпосередньо, без врахування можливої їх складності, багатоступеневості);
   в) наслідки для жертви завжди суттєвіші, ніж реакція на «виклик», саму поведінку;
   г) нічого неможливо змінити - наслідки настають одразу ж після реакції.
   Антигуманний характер провокації полягає в тому, що її використовують як засіб боротьби з іншими людьми, вона передбачає ігнорування моральних бар'єрів у соціальних відносинах, є безкарною формою насильства та приниження людської гідності.
   Соціологію злочину покликано взяти на себе вантаж поглиблення «віктимологічного» аналізу злочину, тобто вивчення його з позиції потерпілого.
   Вивчаючи осіб, які потерпіли від «юридичної» і «фактичної» злочинності, дослідник має можливість:
   а) побачити глибину не лише матеріальної, а й моральної і соціальної шкоди від злочинів;
   б) змалювати повну картину зв'язків людей у злочині;
   в) створити модель потерпілого, типізувати його поведінку;
   г) виявити, як саме «фактичні» злочини створюють ситуацію, за якої аналіз охоплює суспільство.
   Сучасній Україні притаманно те, що суспільство

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-302 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>