лочинність як на ненормальне явище, що спричиняє шкоду як суспільству в цілому, так і його окремим громадянам. Однак в історії соціології злочинності було висловлено і таку думку, що злочинності властива певна позитивна роль у суспільстві, оскільки вона віщує деякі еволюційні зміни, реформи, зміну правових норм тощо. Детальніше цей підхід було розроблено в праці Е. Дюркгейма «Норма і патологія». «Злочин, - пише він, - не тільки передбачає наявність шляхів, відкритих для необхідних змін, але в деяких випадках і прямо підготовлює ці зміни. Там, де існують злочини, колективні почуття володіють достатньою гнучкістю для того, щоб набути нової форми, і злочин інколи допомагає визначити, якої форми набудуть ці почуття. Справді, досить часто злочин є лише передчуттям моралі майбутнього, кроком до того, що буде». Сократ, якого за законами Афін вважали злочинцем, намагався довести, що вільнодумство філософа в кінцевому результаті послужило людству, допомогло формуванню нових філософських поглядів, моралі, вірувань. У цьому випадку, на його думку, злочин відіграє певну позитивну роль у житті суспільства, і його не можна розглядати як зло. А з погляду Е. Феррі злочинність впливає позитивно на суспільство в тому сенсі, що вона «висвічує» його больові проблеми й допомагає виробляти шляхи «виліковування від них», подібно до того, як біль чи навіть хвороба можуть бути корисними для людини як індикатори його недугу.
   У підходах до аналізу природи злочинності виділяли кілька основних напрямів: антропологічна теорія, концепція соціальної природи злочинів, теорія диференціальної асоціації, теорія соціального конфлікту як основи злочину.
   В основу антропологічної теорії покладено ідеї Ч. Ломброзо. У праці «Злочинна людина» він стверджував, що злочинця характеризують певні антропологічні ознаки (будова та об'єм черепа, довжина тулуба, форма

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-302 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>