домість найрізноманітніших верств суспільства, як і раніше, мала «прохальний» характер. Невідчужувані особисті права і свободи залишилися абстракцією, мало хто усвідомлював їх як систему повноважень для дій з метою самовизначення. Правовий нігілізм зміцнювався репресіями, пануванням «презумпції винуватості», яка йшла від А. Вишинського, «за дзвінковим правом», тобто всім тим, що не дозволяло зробити закон загальною для всіх точкою відліку в поведінці. Правосвідомість була нерозвинутою.
   Не можна поки що сказати, що відбулися кардинальні зрушення в правосвідомості громадян і зі здобуттям Україною незалежності. Зміна орієнтації від свавілля на панування права і закону, яку було проголошено «згори», не змогла швидко (автоматично) змінити сформоване в суспільстві ставлення до права.
   «Валовий» підхід до законотворчості, прийняття законів без грамотно й переконливо виписаних механізмів їх реалізації або взагалі непродуманих, невиконання законів, криза законності на всіх рівнях, розбіжності законів і актів, які їх конкретизують, розвал виробництва й зникнення справді економічного стимулювання виробника, сумнівність правомочності найманої робочої сили, порушення інших законних прав громадян не сприяють подоланню негативного ставлення до права й закону. Суспільство вимагає формування нормального уявлення про право, законність, правову справедливість. Утвердження високого соціального статусу закону і права можливе тільки через створення умов для реального верховенства закону як регулятора соціального життя та через перетворення права і закону в реальну колективну та індивідуальну цінність, у обов'язковий орієнтир поведінки для всіх - від президента до рядового громадянина.
   Часто громадяни, навіть коли вони знають про наявність правових регуляторів, ставляться до них як до чогось далекого, такого, що не стосується повсякденного

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-302 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>