формі інтересів, потреб, відносин суб'єкта правозастосування в ході досягнення цілей, передбачених законодавцем.
   Вихідними елементами правореалізації є два феномени: юридична норма та соціальна ситуація, до якої вона безпосередньо належить. Зрозуміло, що не виникає питання про правореалізацію, якщо норма існує, але немає самого факту, який дістає юридичне значення (наприклад, кримінальний кодекс не діє, доки не вчинено злочин). Але одна ситуація без обрання відповідної правової норми породити правозастосовну активність також не може.
   Наявність же двох компонентів - норми й соціальної ситуації - складає ланцюжок організаційних (якщо йдеться про установу) і психологічних (якщо діють посадова особа чи громадянин) подій:
   оцінка ситуації, аналіз норми, зіставлення розпоряджень норми з інтересами та мотивами суб'єкта, прогнозування наслідків застосування (і незастосування) норми, нарешті, прийняття рішення. У ході розвитку цього ланцюжка подій і діють зазначені соціальні фактори: особливості ситуації, інтереси, мотиви, характерні риси особистості суб'єкта, прогнозовані соціальні наслідки тощо.
   Усі елементи (ланки) розглянутого ланцюжка можуть значно модифікуватися залежно від дуже багатьох обставин. У тому плані, що нас цікавить, вкажемо лише на два з них.
   Перший - юридичний різновид норми. Якщо дотримуватися відомого тричленного розподілу, то очевидна специфіка соціального механізму їх дії буде в тому, чиї інтереси дістануть відображення: громадянина, державного органу, соціальної групи, суспільства в цілому. Звідси можливі колізії при правозастосуванні і, як наслідок, розбіжність засобів, що використовує держава для ефективної дії цих норм: стимулювання, правове забезпечення, примус, погроза покаранням, застосування його тощо.
   Другий - потреба в проміжних актах права правозастосовного характеру. При цьому, з одного

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-302 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>