рк Аврелій установив, що кредитор, який силою повертає свої речі з тримання боржника, втрачає і саму річ (її необхідно повернути) і право власності на неї (тобто не може розраховувати навіть на компенсацію). Якщо ж виявиться, що захоплена річ йому не належала на правах власності (наприклад, кредитор позичив вола, а самочинно відібрав плуга в рахунок погашення боргу), він не тільки повертає її власникові, але й сплачує вартість речі особі, у якої її було відібрано (G. 8.4. 7). Загалом же дії щодо самоуправного стягнення були заборонені декретами 389 р.
   Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної категорії спорів можливість висунення позову. Якщо ж позову не було встановлено, немає і захисту державою права. Наприклад, група т. зв. безіменних контрактів отримала визнання в цивільному праві, а отже, й можливість висунення позову кредитором щодо боржника, аж у І ст. до н. е. До того часу виконання укладеного зобов'язання такого типу (наприклад, договір міни) було лише моральним обов'язком сторін. Судовий процес у Римі поділявся на кримінальний і цивільний. Цивільний процес в період Республіки складався з двох стадій: in iure (підготовка до винесення рішення) та in iudicio (винесення рішення). Судовий розгляд вважався законним (iudicum legitimum), якщо він був організований в Римі чи в межах першого поминального каменя від Риму (domi); між римськими громадянами; за участю одного судді, також римського громадянина.
  
   Усякий інший судовий розгляд, в якому була відсутня принаймні одна з трьох вимог, вважався таким, що випливає з вищої влади (iudica imperio continentia); до цієї юрисдикції загальні процесуальні правила не застосовувалися.
  
   Перша стадія мала назву ius і зводилася до розгляду справи у претора. Сторони викладали свої вимоги. Якщо відповідач визнавав вимогу і зобов'язувався

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>