усиновленням.
  
   Батько, який сам перебував на становищі підвладного сина (коли ще був живим його власний батько), владою над дітьми не володів, але його дозвіл на шлю б комусь з них мав силу і був необхідний при душевній хворобі їх діда, в чиїй владі вони перебували (D. 23. 2. 9). А загалом навіть безумство не позбавляло батька сімейства його patria potestas (D. 1. 6. 8).
  
   Законними дітьми вважалися діти, народжені у шлюбі, без огляду на генотип, зовнішню подібність тощо. «Батько,- стверджував Павел,- той, на кого вказує шлюб» (D. 2.4. 5). Законними дітьми визнавалися і т. зв. постуми, тобто діти, народжені до 300-го дня по смерті чоловіка включно. Узаконення дітей від конкубіни відбувалося або шляхом укладання законного римського шлюбу після отримання одним (чи обома) членами фактичного шлюбного союзу права ius conubii, або на підставі імператорського рескрипту, виданого на прохання батька. Як правило, для отримання імператорської згоди вимагалася відсутність власних законнонароджених дітей, тобто неможливість продовження роду римського громадянина засобами законного шлюбного союзу. У таких випадках батьківська влада над узаконеним сином від конкубіни встановлювалася лише зі згоди самого узаконеного.
   Усиновлення могло відбуватися як стосовно особи свого права - persona sui iuris, так і особи чужого права - persona allieni iuris. Перше мало назву аррогації (аrrоgatio), друге - адопції (adoptio). За усиновленим зберігався статус libertas та civitas, тобто свободи і громадянства, єдиним обмеженням була неможливість стати сенатором. Разом з батьківською владою усиновителя на усиновлених поширювався і його правовий статус та інші переваги, пов'язані зі зміною суспільного становища, право успадкування майна тощо.
   У період Імперії загальноприйнятою була практика усиновлення імператорами осіб, яких вони бачили своїми

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>