жливою умовою шлюбу була добровільність намірів сторін, а також згода paterfamilias нареченого і нареченої на їх шлюб. У випадку, якщо pater familias заперечував право своєї дочки чи сина укласти шлюб з їх власними обранцями, його дії можна було оскаржити перед магістратами (це, зокрема, було передбачено законом Іиііа 4 р. н. е.). Згода батька сімейства (досягнута навіть під тиском суспільної думки), під чиєю владою перебував син сімейства, в принципі, вважалася вирішальною (Inst. 110 prj, оскільки невістка переходила під його patria potestas. І Проте тільки у найбільш ранній період римської історії шлюб укладався за взаємною згодою домовладик, без волі подружжя. Мужчина, який мав намір вступити в шлюб, повинен був заручитися згодою не тільки свого paterfamilias (наприклад, діда, а той прадіда), але й тієї особи (батька, діда), яка стане його домовладикою в разі смерті вказаного pater familias. Для жінки вимагалася лише згода так би мовити діючого pater familias. Це й зрозуміло: вводячи дружину в сім'ю, її чоловік тим самим вводить її в число спадкоємців своєї родини. І навпаки: покидаючи свою попередню родину, жінка вилучає себе з числа можливих претендентів на спадщину.
   Другою умовою служило досягнення сторонами шлюбного віку (12 років для дівчат і 14 - для хлопців).
  
   Закон обходили. Так, «узята заміж молодшою за 12 років» стає законною дружиною, коли їй у домі чоловіка виповниться 12 років (D. 23. 2. 4; 48. 5. 14. 8). До цього вона вважалася, як і раніше, нареченою, «хоча би й почала бути на становищі дружини» (23. 1. 9), тому й не відповідала за можливий перелюб. Едикт Каракалли поширив відповідальність за перелюб на «наречених», оскільки «не дозволяється ображати ні який би не було шлюб, ні надію на шлюб». З того часу неповнолітня перелюбниця могла бути притягнута до суду «як би наречена» (quasi sponsa) (D.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>