статус надавався цілим територіальним общинам з метою поповнення легіонів, де, як відомо, могли служити лише повноправні громадяни.
   Найнижчу правову нішу серед вільнонароджених жителів Римської держави займали т. зв. дедітіції - доволі туманна категорія, під котрою розумілися вороги, що здалися на милість переможця (тобто Риму) без жодних переговорів і договорів. Вони були позбавлені усіх прав, наприклад, права складати заповіт, оскільки не входили до складу будь-якої общини, чиїми законам вони могли б керуватися і захищатися. Хто саме з жителів Римської держави належав до цієї категорії, сказати важко. Можливо, це були сільські жителі провінцій, не приписані до міст, нащадки племен і народів, які свого часу чинили особливо запеклий опір римській армії.
  
   4. Правове становище рабів
  
   Раб (servus) вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині, пожиттєве ув'язнення, зв'язок вільної з рабом. Основна маса рабів перебувала у приватній власності фізичних осіб, але були раби, які належали державі, а також окремим муніципіям. В силу імператорського едикту 52 р. н. е. вільна жінка, яка вступила у зв'язок з рабом, не зважаючи на вимогу пана, ставала рабинею. До 326 р. до н. е. в Римі існувало боргове рабство.
  
   Закон Петелія, прийнятий того року, давав право боржникові відмовитися від майна і зберегти свободу. Оскільки status libertatis, за визнанням самих римських юристів (і рядових громадян), був найважливішим -«свобода переважає над усіма речами» (D- 50. 17. 106; 122), боржник в усіх випадках саме так і чинив.
  
   Після 326 р. до н.е. громадянин Риму не міг бути проданий у рабство за борги, але негромадянин-перегрін міг втратити свою свободу - за заборгованість перед казною тощо. В ранній період римської історії батько мав право продати

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>