існого опікуна, відповідав по суду (D. 27. 1 8).
  
   Константин у своєму едикті заборонив опікунам продавати землі малолітніх; предки, писав він, бачили всю силу свого майна в готівкових грошах, але це неправильно, оскільки гроші нестабільні і недовговічні.
  
   Зрозуміло, що опікуна (піклувальника) часто доводилося просто призначати. Це право тривалий час мали претори і трибуни, але з часів імператора Клавдія призначенням опікунів почали займатися безпосередньо консули -вищі (після, зрозуміло, імператора) посадові особи Риму. Існував і певний порядок такого призначення: спочатку повнолітні брати, потім - дядьки з батьківського боку, далі - дядьки з материнського боку. Pater familias міг призначити опікуна і у своєму заповіті. Достатньою підставою для відмови від обов'язків опіки вважався поганий матеріальний стан можливого опікуна.
  
   У період пізньої Імперії було обмежено дієздатність солдатів. Вони, рівно як і особи, позбавлені честі (fa-mosi), жінки і раби, могли виступати звинувачами лише в справах «про образу величності» (Dig. 48. 4. 7. 1-2; 8). Очевидно, імператори взяли до уваги особливий статус цієї категорії громадян, відсутність нерухомого майна, характер доходів, неможливість нести власну майнову відповідальність за неправдиве звинувачення тощо.
  
  
   2. Правове становище римських громадян
  
   На ранньому етапі історії Риму держава захищала виключно інтереси громадян (іноземець міг бути обернений у рабство). Пізніше певний правовий статус був визнаний за латинами і перегрінами. Громадянство (civis) набувалося кількома шляхами. По-перше, це народження дитини у законному римському шлюбі, тобто шлюбі, де батько і мати були повноправними громадянами Риму. У разі народження поза шлюбом, дитина поділяла статус матері на момент свого народження (а не зачаття). Дитина римської громадянки отримувала громадянство Риму. При

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>