вільного.
  
   Крім правоздатності, тобто наявності цивільних прав, існувало ще й поняття дієздатності, тобто здатності користуватися своїми правами самостійно. Дієздатність -це здатність здійснювати юридичне значимі дії та відповідати за них. Дієздатність наставала з певного віку, вона також залежала від стану психічного здоров'я, способу життя громадянина (здійснення непривабливих вчинків тощо).
   За віковим цензом неповнолітні громадяни Риму поділялися на 3 групи. Перша - це діти (infantes), хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун. Друга - т. зв. impuberes, дівчата у віці 7-12 років і хлопці від 7 до 14. Представники цієї групи вважалися обмежено дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін). Для більш важливих угод, особливо пов'язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна (auctoritas tutoris), причому обов'язково ця згода мала надаватися в момент угоди - не завчасно і не постфактум. Третю групу становили молоді люди у віці до 25 років. Вони могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але, у разі укладення відверто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосувати реституцію, тобто розірвання такої дії і повернення у початковий стан. З II ст. н. е. представники цієї вікової групи отримали право просити для себе призначення курато-ра-піклувальника, який здійснював керівництво їхніми цивільними діями. Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у шлюб (дівчата -з 12, хлопці - з 14 років) і складати заповіт.
   Абсолютно недієздатними вважалися недоумкуваті і душевнохворі. За рішенням суду особу могли офіційно визнати «марнотратником», тобто нездатним розпоряджатися майном. Марнотратникові призначався піклувальник, без згоди (consensus) якого відбувалося лише набуття майна

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>