адали цим категоріям захищене спеціальним позовом petitio hereditatis право вимагати надання такої частки майна, яка б їм належала за законом.
   Термін позовної давності встановлювався в один рік. Наприклад, батько трьох дітей заповів майно новій молодій дружині (у шлюбі sine manu) чи коханці. Якщо усі троє скористаються своїм правом позову, призначена за заповітом спадкоємиця не отримає нічого. Якщо ж позов подасть один (два) з них, а інші відмовляться, наприклад, з почуття образи чи співчуття до спадкоємиці, то їй дістанеться відповідно дві третини (чи третина) спадщини. У зв'язку з тим, що petitio hereditatis міг бути висунутий лише цивільними спадкоємцями, в період Імперії для еманципованих дітей була введена можливість подавати в екстраординарні суди спеціальну скаргу querela inoffi-ciosi testamenti.
   У період пізньої Республіки центумвіральні суди у своїй практиці розширили коло необхідних спадкоємців на усіх висхідних і нисхідних родичів, братів і сестер. Усі вони у випадку, якщо спадщина заповітом передавалася не члену сім'ї (persona turpis), отримували право на позов. Проте, як уже згадувалося, римське право намагалося, наскільки це було можливим, зберігати силу заповіту. На практиці це звелося до такого компромісу - для того, щоб такий заповіт не міг бути оскаржений у судовому порядку, спадкоємець повинен був залишити кожному із необхідних спадкоємців не менше 1/4 частини того, що їм належало за законом. Тим самим розмір обов'язкової частки встановлювався (крім дітей померлого) в одну четверту законної, термін позовної давності визначався у 5 років.
   Наприклад, бездітний чоловік заповів дружині (коханці, другу, вільновідпущеному рабу) своє майно. Його брати і сестри мають право на сумарно четверту частину спадщини, яку ділять між собою (якщо тільки не відмовилися від висунення позову) у рівних пропорціях.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-249 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>